Я одужав і вже так зміцнів, що міг ходити по палатах і навіть ніжитися в сонячному промінні на веранді, аж тут черевний тиф, прокляття наших індійських володінь, знову звалив мене з ніг. Кілька місяців моє життя було в безнадійному стані, а коли я опритомнів і почав одужувати, то був такий кволий і немічний, що консиліум лікарів вирішив, не гаючи ні одного дня, відіслати мене назад до Англії. І ось мене відправили на транспортному судні «Оронтес», а через місяць я висадився на Портсмутській пристані. Здоров'я моє було безповоротно втрачене, але зате я мав дозвіл від по-батьківськи дбайливого уряду присвятити наступні дев'ять місяців спробам його поправити.

В Англії я не мав ні знайомих, ні родичів і був вільний, як вітер, або вільний так, як дозволяють це людині 11 шилінгів і 6 пенсів

Того ж дня, коли я прийняв це рішення, я стояв біля ресторану «Критеріон», як раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я впізнав молодого Стемфорда, що був у мене санітаром у Бартсі. Дружнє обличчя у великій пустелі Лондона — справді приємне видовище для самотньої людини. В минулому Стемфорд ніколи не був мені близьким приятелем, але тепер я захоплено привітав його, та й він, здавалося, теж дуже зрадів, побачивши мене. На радощах я попросив його поснідати зі мною на Голборні, і ми вирушили туди в екіпажі.

— Що з вами, Уотсон? — спитав з неприхованим подивом Стемфорд, коли ми поторохтіли людними лондонськими вулицями. — Ви худий, як тріска, і темний, мов горіх.

Я коротко змалював йому свої пригоди і ледве встиг скінчити розповідь, як ми вже були на місці.

— Бідолаха! — сказав він співчутливо, наслухавшись про всі мої нещастя. — Що ж ви думаєте робити далі?

— Підшукую житло, — відповів я. — Намагаюсь розв'язати проблему: чи можна найняти щось путяще за помірну ціну.

— Дивна річ, — зауважив мій супутник, — ви другий, від кого я чую сьогодні ці слова.

— А хто був перший? — спитав я.