— Якщо у нас не клеїтиметься, то неважко буде й розпрощатися, — відказав я. — Мені здається, Стемфорд, — додав я, подивившись пильно на свого супутника, — що ви неспроста умиваєте руки в цій справі. У цієї людини такий важкий характер, чи що? Кажіть уже прямо.

— Не так легко сказати несказанне, — засміявся Стемфорд. — Холмс, як на мене, просто вчений сухар — навіть аж черствий. Він вам залюбки дасть крихітку найновішого алкалоїду — без лихої думки, розуміється, а просто ради експерименту, щоб скласти точне уявлення про його дію. Слід віддати справедливість, Холмс і сам прийняв би його з такою ж готовністю. Він явно має нахил до чітко визначеної і точної науки.

— От і добре.

— Так, але це може зайти надто далеко. Коли він починає бити палицею трупи в анатомічному театрі, то це вже стає якимось дивацтвом.

— Бити трупи?

— Так, щоб перевірити, чи можна викликати синяки після смерті. Я на власні очі бачив його за цим заняттям.

— І, кажете, він не медик?

— Ні. Бог його знає, що він там вивчає. Але ми прийшли, так що дивіться тепер уже самі.

Поки він говорив, ми звернули в тісний провулок і пройшли через вузькі бічні двері до флігеля великої лікарні. Я знав це місце, і мене не треба було вести, коли ми піднялися непривітними кам'яними сходами і попрямували довгим вибіленим коридором повз численні сіро-коричньові двері. Біля самого кінця склепінчастий коридор повертав до хімічної лабораторії.

Це була висока кімната з безліччю пляшечок, вишикуваних в ряд або сяк-так притулених. Широкі низькі столи були розставлені безладно і щетинилися ретортами, пробірками й маленькими бунзенівськими пальничками з блакитним мерехтливим полум'ям. У кімнаті був один лише чоловік, що схилився над віддаленим столом, заглиблений у свою роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся і схопився з радісним вигуком: